Консультації
Консультація для батьків старших груп
«Як подолати батьківські страхи перед школою»
Чи готова дитина до школи? Чи потрібно їй уміти читати? Яку школу обрати?
СТРАХ ПЕРШИЙ: ЧИ НЕОБХІДНО ДИТИНІ ВМІТИ ЧИТАТИ?
1 З навчанням дітей читання не можна поспішати. Навчання читання і письма — дуже складний процес, і для того щоб дитина і справді навчилася читати, а не вгадувати літери, потрібно, аби її мозок був зрілим, а механізми зорової диференціації — гарно розвиненими.
- Не можна порівнювати успіхи дитини з успіхами інших дітей, пам’ятаючи про те, що всі діти — різні.
- Не можна малюка примушувати читати: у цьому випадку процес навчання перетворюється на дресирування, механічне заучування. Через примушування читати у дитини не формуються відчуття, сприйняття, уява. Дитині має подобатися розучувати літери і звуки.
- Перш ніж посадити свого малюка за абетку, добре було б самим засвоїти методику викладання читання, прочитати спеціальну навчально-методичну літературу, порадитися з фахівцями з навчання дітей дошкільного віку, навчитися різноманітних ігрових прийомів. Намагайтеся перетворити домашні заняття на цікаві й пізнавальні для дитини. Лише за цих умов педагогічні зусилля батьків будуть ефективними.
Навчання читання і письма має бути одночасним. Коли ж ні, то вчителеві початкових класів, який переучуватиме дитину, доведеться докладати багато зусиль. А переучувати, як відомо, завжди складніше, ніж навчати.
Школа не має права вимагати, щоб під час вступу до першого класу дитина вже вміла читати і писати друкованими літерами. Безперечно, це полегшує життя вчителеві, але — не учневі. Готувати дітей до школи, безумовно, варто. Але готовність до школи не передбачає вміння читати і писати. Перш за все йдеться про фізичну, фізіологічну і психологічну готовність, розвиток мовлення, моторики, зорового сприйняття дитини, формування механізмів організації діяльності, тобто готовність навчатися і здатність витримувати навчальне навантаження.
СТРАХ ДРУГИЙ: ЧИ НЕ СПІЗНИМОСЯ ДО ПЕРШОГО КЛАСУ?
Щоб не виникало сумнівів стосовно того, чи не зарано (не запізно) дитині до школи, слід передусім оцінити готовність малюка до навчання (можна звернутися до психолога). Комусь можна починати вчитися вже в 6 років, а комусь краще почекати до 7.
Потрібно, щоб школа вабила малюка своєю головною діяльністю — навчанням, щоб його цікавила не зовнішня атрибутика шкільного життя і не перспектива змінити обстановку, а насамперед можливість чогось навчитися.
СТРАХ ТРЕТІЙ: У ВИБІР ШКОЛИ І ПРОГРАМИ НАВЧАННЯ
«Усе краще — дітям!» — це девіз більшості батьків. Кращою має бути і школа, і навчальна програма. Зважаючи на досвід багатьох батьків, можна стверджувати таке:
- краща школа — це та школа, де дітей не ділять на «сильних» і «слабких», де не «вбивають» знання, а вчать думати;
- краща програма — та, що не позбавляє дитину бажання вчитися і не шкодить її здоров’ю;
- якщо школа висуває такі вимоги, з якими, на думку батьків, дитина не впорається, не варто йти до цієї школи.
Щоб не помилитися у виборі школи, батькам необхідно:
- Дізнатися якомога більше про:
- педагогічний колектив;
- типи і види реалізованих навчальних програм;
- особливості шкільного життя, режим занять, тижневе навантаження учнів;
- особливості медичного обслуговування, харчування, ВІДПОВІДНІСТЬ школи до вимог техніки безпеки і санітарних норм;
- технічне та методичне оснащення навчальних класів;
- традиції школи, її випускників;
- додаткові навчальні послуги;
- ставлення до дітей;
- стягнення з батьків оплати;
- медичні протипоказання до занять інтенсивною інтелектуальною працею за програмовим матеріалом підвищеного рівня
- складності тощо.
- Пройтися коридорами і послухати, як спілкуються вчителі з дітьми. Не шкодуйте на це часу, краще з середини вивчати життя навчального закладу.
СТРАХ ЧЕТВЕРТИЙ: ВИБІР УЧИТЕЛЯ
Недарма кажуть: «Обираючи дитині першого вчителя, ти начебто обираєш їй долю». Це вислів правильний хоча б тому, що в цьому віці вчитель для дитини часто перебуває на першому місці, тож для неї дуже важливі , його турбота й увага.
Першокласник має довіряти своєму вчителеві. Лише в цьому випадку він почувається у безпеці й упевнений у своїх силах, охоче спілкується з однолітками і дорослими, навчається з інтересом.
Рецепт проти цього страху існує лише один: обираємо дитині не школу, а вчителя.
СТРАХ П’ЯТИЙ: АДАПТАЦІЯ ДО ШКІЛЬНОГО ЖИТТЯ
Щоб адаптація до навчання у школі минула успішно, слід пам’ятати про таке:
- Не можна налаштовуватися на те, що попереду — лише проблеми, передаючи в такий спосіб свої страхи перед школою дитині. Але водночас не можна недооцінювати складність періоду адаптації до нових умов. Процес звикання до школи може тривати багато часу, аж до півроку, залежно від особливостей школяра, тому щоб він був успішним, потрібно дотримуватися трьох вимог: жорсткий режим дня, достатня рухова активність і спокійна доброзичлива обстановка в сім’ї.
- Не можна обмежувати дитину своєю увагою. За найменшої можливості більше часу проводьте разом: гуляйте, готуйте вечерю, обговорюйте події дня, виконуйте складні завдання тощо. Яка б ситуація не виникла в школі, дитина має бути впевнена, що батьки — її союзники, прихильники, захисники і помічники, у будь-якому разі готові зрозуміти, підтримати, допомогти.
СТРАХ ШОСТИЙ: ХТО ПІКЛУВАТИМЕТЬСЯ?
Він ще такий маленький, наш першокласник. Хто відведе його вранці за руку на заняття, допоможе переодягнутися, підбадьорить добрим словом? Хто зустріне після уроків, приведе додому, нагодує обідом?
Якщо у вас є родичі й близькі, готові взяти на себе турботи про маленького школяра — ці страхи не для вас. Але як бути тим, хто сподівається лише на свої сили?
- Перенесіть відпустку на вересень, щоб у найскладніший період адаптації до школи бути поруч із дитиною. За цей час малюк опанує найзручніший і безпечніший маршрут від домівки до школи, навчиться відчиняти вхідні двері, розігрівати собі обід, звикне до нового режиму дня. Якщо дитина все це робитиме самостійно під
контролем дорослих, незабаром вона почуватиметься цілком самостійною.
Крім того, першокласник має знати правила безпеки: до кого він може звернутися чи зателефонувати, якщо виникла екстрена ситуація; не заходити в ліфт, не відчиняти дверей незнайомцям, користуватися побутовим приладдям тощо.
- Якщо відпустку взяти не вдалося, а у школі немає групи продовженого дня (або ви не хочете, щоб дитина проводила там час після уроків), не потрібно впадати у відчай. Напевно, у вашому будинку є люди похилого віку, які за невелику плату погодяться піклуватися про дитину, зустрічаючи її зі школи і проводжаючи додому. А можливо, у вашому класі є батьки, які також опинилися в подібній ситуації,і з ними можна буде домовитися про чергування?
СТРАХ СЬОМИЙ: ЩО БУДЕ ЗІ ЗДОРОВ’ЯМ?
За ствердженнями медиків, у наслідок труднощів у період звикання, перенапруження організму до кінця першої чверті багато першокласників скаржаться на втому, нездужання, головні болі, нервове напруження, порушення сну. Деякі стають плаксивими, примхливими, агресивними. Якщо до того ж у дитини в дошкільний період були виявлені хронічні захворювання, усе це може призвести до втрати працездатності, швидкої втомлюваності й відставання у навчанні.
Про що слід пам’ятати?
- У період адаптації слід бути особливо дбайливими й спробувати знизити психологічне навантаження. Жодних брутальних слів, докорів, невдоволення результатами! Ласкаве слово, похвала, чуйність, увага — краща підтримка для маленького учня, що надасть змогу зберегти його здоров’я.
- Необхідно упорядкувати режим дня. Нічний сон має бути тривалим — не менше ніж 10 годин, денний сон також обов’язковий —1,5 години.
- Домашні заняття не мають тривати годинами, а тим більше їх не варто виконувати «за один присід». Бажано робити 10-15-хвилинні перерви для відпочинку після виконання кожного завдання з певного предмета. Якщо ви вирішили контролювати виконання завдання, після свого повернення з роботи, то потрібно бути готовим, що гарних результатів це не матиме. Як правило, після 19-ї години працездатність дитини знижується, вона стає неуважною і розсіяною. (До речі, письмові домашні завдання у 1-му класі не задають, і батьки мають знати про це.)
- Якщо дитина фізично ослаблена і має проблеми зі здоров’ям, імовірно, з додатковим навчанням у музичній і художній школі не варто квапитися. З іншого боку, помірні заняття плаванням, гімнастикою, бігом, зимовими видами спорту під час першого року навчання допоможуть зміцнити здоров’я.
- Не можна забувати про повноцінне збалансоване харчування. Тож не забувайте пропонувати школяреві сніданок, навіть, якщо він категорично відмовляється від їжі вранці. Умовте дитину, щоб вона хоча б випила склянку соку чи з’їла яблуко.
- Прогулянки, фізичні вправи, ігри на свіжому повітрі мають бути обов’язковими. Такий активний відпочинок буде значно кориснішим, ніж лежання перед телевізором.
- Варто уважно ставитися до скарг дитини на нездужання, втому, головний біль, безсоння тощо. Як правило, це об’єктивні показники того, що дитина зазнає труднощів у навчанні.
СТРАХ ВОСЬМИЙ: ЧИ ЗАЛИШИТЬСЯ ЧАС «НА ДИТИНСТВО»?
Хоча ми й говоримо нашим першокласникам «ти вже дорослий», не можна забувати про те, що насправді вони є і довго ще будуть дітьми, які живуть у світі ігор і дитячих фантазій. Якщо відібрати у маленьких учнів час на гру для додаткових занять (щоб краще вчилися), не дозволяти бавитися улюбленими іграшками, спілкуватися з друзями, то незабаром ви помітите, що результати погіршилися. Дитина має гратися, у неї має бути вільний час на спілкування з друзями і з іграшками. У цьому і полягає збереження дитинства: чим більше діти граються, тим успішніше вчаться в школі.
Чи залишиться у першокласника час на дитячі ігри, відвідування цікавого гуртка чи спортивної секції, поїздки в гості, залежить лише від того, чи правильно організовано його день, наскільки уважно ставляться батьки до його теперішніх інтересів.
Переступаючи поріг, за яким чекає новий шкільний світ, малюк має бути впевненим, що він не залишиться з ним сам на сам. Він має відчувати: його люблять, йому готові допомогти, його готові підтримати в будь-якій ситуації.
Вплив телебачення та Інтернету на моральне та фізичне здоров'я дітей
В наш час все більше уваги громадськості та науковців привертають актуальні і болючі для українського суспільства проблеми, зокрема посилення негативного впливу на дітей засобів масової інформації (і в першу чергу Інтернету та телебачення).
Щоб протидіяти негативному впливу на дітей ЗМІ слід об’єднати зусилля батьків, громадських організацій, відповідних державних структур. Можливо варто створювати певні просвітницькі програми, зокрема здійснювати навчання дітей вмінню аналізувати побачене на екрані, зіставляння його з реальним життям, вмінню оцінити побачене якомога різноманітніше, дати кілька прочитань одного кадру. Варто також вивчати і використовувати досвід зарубіжних країн. Зокрема У США в шкільну програму введені уроки кінокритики. Над їх розроблянням працювали педколективи провідних університетів, представники релігійних організацій та приватних компаній за сприянням ЮНЕСКО.
Не менш небезпечним для дітей може бути і Інтернет. Старший науковий співробітник Українського науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи Зоя Гаркавенко зазначила, що Інтернет та комп’ютерні ігри (в тому числі он-лайнові) викликають звикання чи навіть залежність і це звикання може виникнути досить швидко, навіть через півроку. Фахівець відзначила, що у цьому плані найбільш вразливими є підлітки 11-17 років. Вони наштовхуються на такі ризики, як потрапляння у віртуальний світ, зменшення соціальних контактів, соціальну дезадаптацію, що може призвести до депресії та самогубства. Інтернет-залежний не може контролювати кількість часу, проведеного перед монітором, у нього з’являється сухість очей, розлади сну, зникає апетит. Психологи багато говорять про те, що зацікавленість різного роду «стрілялками», яскраві картини крові, розривання плоті вбитих може провокувати людину спробувати таку ситуацію не «понарошку», а в реальному житті. Так само, як ігри, в яких герой може стрибати з високого будинку, перелітати прірви тощо, провокують дітей робити щось подібне, ризикуючи своїм здоров’ям та життям. Якщо суспільство хоче уберегти дітей від ігрової залежності — воно має у першу чергу впливати на батьків, адже родина відіграє захисну функцію, що дозволяє незрілій особистості сформуваатися і стати на ноги. Аби уберегти дітей від комп`ютерної залежності та ігроманії, фахівці радять батькам регламентувати вільний час дитини і не дозволяти багато часу проводити біля комп’ютера чи телевізора. Експерти запропонували створити «чорний» та «білий список" вебсайтів. Але створення "чорних списків", які б забороняли певні вебсайти є хибним шляхом та марним витрачанням часу та зусиль, адже хоч сайти з небезпечним контентом постійно закривають, вони так само регулярно з’являються знову. Набагато ефективніше створювати «білий список» вебсайтів, які рекомендуватимуть для відвідування дітям. За словами автора ідеї, заступника голови правління "Інтернет Асоціації України" Олександра Ольшанського, йдеться про те, щоб визначити вебсайти, які не містять небезпечного контенту, і рекомендувати їх для перегляду дітям. До "білого списку" хочуть включити освітні та інформаційні ресурси. Щоб система запрацювала, "потрібна програма, яка стоїть на комп’ютері, і потрібен, власне, список, який підтримується і розміщений десь на серверах провайдера", — розповів Ольшанський. Але ні про якийсь державний контроль трафіку не йдеться, адже для запровадження цього механізму обов’язково буде потрібна не лише згода, але й ініціатива батьків дитини. Тобто на власні комп’ютери користувачі— батьки повинні ставити цю програму самі.
Але як би держава не забороняла ті чі інші фільми чи сайти з елементами насилля чи розпусти, якщо батьки не будуть приділяти значної уваги своїм дітям, і в родині не буде створена атмосфера довіри і любові, то ніякі заборони не діятимуть. Майже 76% батьків не цікавляться тим, які вебсайти відвідують їхні діти. Втім, експерти такі цифри пояснюють не байдужістю батьків, а їхньою необізнаністю. Тому батьки повинні своїм власним прикладом надихати дітей на добрі справи і бути для них моральним авторитетом, і тоді дітей не буде тягнути до заборонених речей. І тільки тоді коли будуть об’єднані зусилля батьків, держави і громадськості можна досягнути значних успіхів у вихованні підростаючого покоління. І в цьому контексті слід позитивно вдзначити роботу Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі, яка в співпраці з Всеукраїнською асоціацією батьківської громадськості та іншими громадськими організаціями докладають максимум зусиль для висвітлення даних питань і розробці можливих шляхим вирішення даних проблем. Діти це наше майбутнє. І якщо ми не зупинимо вчасно цей дев’ятий вал низькопробної і аморальної продукції, який вливається в їхні голови, спотворюючи дитячу свідомість та душі, то майбутнього у наших дітей просто не буде.
Щоб комп’ютер не шкодив здоров’ю
Якщо ви нормально ставитеся до того, що ваша дитина грає в комп’ютерні ігри, то намагайтеся хоча б захистити її від агресивних ігор. Усі ці "стрілялки" й "лякалки" не вимагають від дітей терпіння, розумових зусиль, а виробляють звичку до розваги й бездумності. Педагоги відзначають, що через два роки постійних ігор діти не можуть зв’язати навіть кількох слів з приводу своєї улюбленої гри, обмежуючись вигуками "бац", "ти-ти-ди" тощо.
Щоб комп’ютер не нашкодив здоров’ю, дуже важливо регламентувати час, який дитина проводить за комп’ютером. Батькам при вирішенні цього питання треба проявити, з одного боку, наполегливість і послідовність, а з іншого – подолати власну спокусу відпочити від дитини, яка, сидячи за комп’ютером, не заважає займатися домашніми справами чи дивитися телевізор. Щоб запобігти поганому впливу комп’ютера на дітей, час занять має бути визначений вами відразу.
– Малюкам до 6 років краще не сидіти за комп’ютером більше 20 хвилин – і, бажано, не щодня. Дітям віком 7-8 років цей час можна подовжити до 30-40 хвилин на день. А з 9-11 років – не більше години-півтори. Одна з головних проблем зі здоров’ям, які може доставляти комп’ютер дітям, – велике навантаження на зір. А оскільки наші очі напряму пов’язані з мозком, то зорове стомлення відразу позначиться на стані дитини – як фізичному, так і психологічному.
За матеріалами сайту http://abetka.ukrlife.org/
ЗНЕЦІНЕННЯ - ВИД ПСИХОЛОГІЧНОГО НАСИЛЛЯ
"Мамо, я сама зможу!", - головна фраза трирічної дитини. А у відповідь: "Що ти там можеш, ти ще дитина мала!". Або на майданчику малюк упав, а батьки реагують: "Ну чого ти плачеш, всі падають, нічого страшного!". Чи приходить до мами донька, щоб розповісти, що вперше закохалася, а вона їй: "Закохалася? Ха-ха! Тобі про навчання думати треба, а не про хлопців, йди уроки вчи! Ти ба, закохалася вона!"... Ось це "не важливо" та "нічого страшного" - ця нездатність або не бажання дорослого побачити і порахуватися з реальною маленькою людиною, і є знеціненням. У цих випадках маленька дитина не отримує дуже важливого знання, яке формує не тільки відчуття безпеки, а й почуття власної гідності і адекватну самооцінку. Те, що важливе для неї, те, що є її частиною, - сприймається як щось безглузде, дурне, недоречне зі сторони її батьків.
Як почувається дитина, коли її почуття знецінються батьками?
- мене не зрозуміли
- я присоромлена
- я відчуваю себе приниженою
- я не маю права на (негативні) емоції та почуття
- я більше не довіряю
- зі мною щось не так
- я погана
- мої почуття не важливі
- батькам байдуже до мене...
Знецінення - вид психологічного насилля, що порушує розвиток базової безпеки у дитини, та не враховує її почуттів. У дорослому житті такі люди мають такі складнощі, як :
- важко відрізнити хороше від поганого
- важко відстоювати власну думку
- постійні сумніви у своєму праві бути почутою і поміченою, відчувати
- знижена самооцінка та самоцінність
- "звичка" терпіти та не звертатися за допомогою
- психосоматичні захворювання
- частіше стає жертвою насилля
- невміння відстоювати власні кордони.
Співпереживати - значить переживати разом з дитиною, розділяти її переживання, розуміти її і співчувати. А в першу чергу - це запитати себе: «А що зараз з нею відбувається?», «Чим я можу допомогти їй?».
Почуття, які переживає дитина, справжнісінькі. Це дорослим проблема може здаватися незначною, а для малюка це важливо! Навчіться приймати почуття дитини. Не відштовхувати, не знецінювати, не висміювати. Дуже добре, якщо ви самі вільно проявляєте почуття, не соромитеся їх, не приховуєте, називаєте їх (почуття) малюкові. Щоб прийняти почуття дитини (злість, страх, біль, образу, відразу і т.д.), потрібно приймати почуття кожної людини - рідних, друзів, колег, людей на вулиці. Кожен має право відчувати так, як він хоче. І якщо ви відчуваєте по-іншому - це ваше право, але це не означає, що істина на вашому боці .
Якщо дитина чимось з вами поділилася, ніколи та за жодних обставин не використовуйте це проти неї! Кредит вашої довіри буде миттєво вичерпаний.
Поважайте особистість дитини. Пам'ятайте, що вона може мати іншу думку, яка відрізнятиметься від вашої!
Якщо у дитини з батьками сформований теплий емоційний контакт, якщо вона ділиться проблемами, які виникають, з татом і мамою, знаючи, що може розраховувати на підтримку та прийняття, то кризовий період пройде досить спокійно. Якщо батьки знецінюють почуття дитини, вони залишають її
сам на сам зі своєю бідою. Батьки не повинні тиснути на дітей, поважайте їх почуття та унікальну адаптивність до зовнішніх факторів, замість того, щоб нав'язувати їм свої сподівання. Любіть дітей безумовно!
@Дарія Полякова
Давайте поговоримо про: "Як розмовляти з дітьми про сексуальне насильство?"
Що і як казати дітям про сексуальне насильство, щоб їх не налякати?
“Правило нижньої білизни” для пояснення дітям від двох років. Воно полягає в тому, що інші люди не повинні торкатися тих частин тіла дитини, які зазвичай прикриті білизною. І діти не повинні торкатися інших людей у цих місцях.
Пояснення складається з п’яти правил абревіатури PANTS (труси):
- P – “Private are private” (Приватне – це приватне). Інтимні частини тіла – твоя власність.
- A – “Always remember your body belongs to you” (Завжди пам’ятай: твоє тіло належить тільки тобі). Йдеться про те, що дитина може відмовитися від дружнього поцілунку чи обіймів будь-якої людини, якщо вона цього не хоче. Треба вчити дитину говорити “ні”.
- N – “No means no” (“Ні”, значить “ні”). Треба пояснити дитині, що погано, якщо хтось розглядає її статеві органи. Навіть лікарі повинні робити це в присутності батьків.
- T – “Talk about secrets that upset you” (Говори відкрито про секрети, які тебе засмучують). Дорослі повинні створювати дружню атмосферу, аби діти ділились з ними таємницями.
- S – “Speak up, someone can help” (Розкажи все як є – хтось допоможе тобі).
Юлія Ярмоленко додає два правила, яких повинні дотримуватись батьки:
- Стукати до кімнати, де перебуває дитина, бо так дорослі показують, що поважають право на приватність дитини;
- Не допускати нормалізацію насильства, бо зазвичай діти батьків, які чинять домашнє насильство, самі стають насильниками або жертвами.
Детальніше про те, як пояснити дітям “Правило нижньої білизни”, можна прочитати тут. Дізнатися більше про те, що таке домашнє насильство та як з ним боротися, можна з освітнього курсу “Дім (не)безпеки” від “EdEra”.
У 3-5 років психологи радять навчити дітей вживати коректні назви чоловічих та жіночих геніталій – “пеніс” і “вульва”. В одному зі своїх матеріалів Юлія Ярмоленко згадує секс-педагога з Торонто Ліби Спрінг, яка розповідала історію жінки, яка зазнала сексуального насильства в дитинстві.
Тоді єдиним словом, яке вона знала для позначення жіночих геніталій, було “печиво”. Коли вона намагалася розповісти вчительці про те, що хтось хоче її печиво, почула відповідь: треба ділитися. І насильство продовжувалося.
Для 2-10 років:
- “Моє дивовижне тіло”, Рут Мартін, Аллан Сандерс (2-3 роки);
- “Хто ховався в маминому животі”, видавництво “Веско” (3-5 років);
- “Малечі про інтимні речі”, Юлія Ярмоленко (4-9 років);
- “Не в капусті й не лелека”, Анна Герцог, Жоэль Турлоніас (2-8 років);
- “Майя та її мами”, Лариса Денисенко, Марія Фоя (4-10 років);
- “Відверта розмова про “це” (5-10 років);
- “Звідки я взявся? Правдиві відповіді на “незручні” запитання”, Хосе Р. Діас Морфа, Катерина Марассі Кандія, Пілар Мігальон Лопесоса, Мерседес Палоп Ботелья (5-10 років);
- “Велика книга почуттів”, Ґжеґож Касдепке (4-10 років);
- “Мія дорослішає” і “Бруно дорослішає”, Моніка Пейткс (8-10 років);
- “Як я дорослішаю”, Аніта Найк, Філ Вілкінсон (7-12 років);
- “Книжка, яка нарешті пояснить тобі геть усе про дівчаток і хлопчиків”, Франсуаза Буше (9-13 років);
Сексуальне насильство у цифрах
- Понад 90% випадків сексуального насильства відбуваються за участі знайомого дитини, наприклад, родича чи друга сім'ї
- З квітня 2014 року по квітень 2015 року британська поліція зареєструвала 47 008 сексуальних злочинів проти дітей
- Цей показник на 29% вищий, ніж за рік перед тим, і найвищий за останні десять років
- Понад 11% нинішніх молодих людей віком 18-24 років у дитинстві пережили контактне сексуальне насильство
Джерело: NSPCC
Давайте поговоримо про: "Що робити при БУЛІНГУ?"
Порядок реагування на доведені випадки булінгу (цькування) та відповідальність осіб, причетних до боулінгу
1. Директор закладу має розглянути звернення у встановленому порядку.
2. Директор закладу створює комісію з розгляду випадків булінгу, яка з’ясовує обставини булінгу.
3. Якщо комісія визнала, що це був булінг, а не одноразовий конфлікт, то директор закладу повідомляє уповноважені підрозділи органів Національної поліції України та Службу у справах дітей.
4. Особи, які за результатами розслідування є причетними до булінгу, несуть відповідальність відповідно до частини другої статті 13 (вчинення правопорушень за статтею 1734) Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Про порядок подання та розгляду (з дотриманням конфіденційності) заяв про випадки булінгу (цькування) в закладі освіти та порядок реагування на доведені випадки булінгу (цькування) в закладі освіти та відповідальність осіб, причетних до булінгу (цькування)
Процедура подання (з дотриманням конфіденційності) заяви про випадки булінгу (цькування)
1.Усі здобувачі освіти, педагогічні працівники закладу, батьки та інші учасники освітнього процесу повинні обов’язково повідомити директора/завідувача закладу освіти про випадки булінгу (цькування), учасниками або свідками якого вони стали, або підозрюють про його вчинення по відношенню до інших осіб за зовнішніми ознаками, або про які отримали достовірну інформацію від інших осіб.
2.На ім’я директора закладу пишеться заява (конфіденційність гарантується) про випадок булінгу (цькування).
3.Директор закладу видає наказ про проведення розслідування та створення комісії з розгляду випадку булінгу (цькування), скликає її засідання.
4.До складу такої комісії входять педагогічні працівники (у тому числі психолог, соціальний педагог), батьки постраждалого та булерів, керівник закладу освіти та інші зацікавлені особи.
5.Рішення комісії реєструються в окремому журналі, зберігаються в паперовому вигляді з оригіналами підписів усіх членів комісії.
Якщо мою дитину цькують, що робити?
Батьки жертви булінгу повинні написати заяву на ім’я керівника або засновника закладу освіти. Також заяву може написати вчитель, якщо його цькує учень.
Що буде після цього?
Директор закладу освіти має скликати комісію з булінгу і викликати поліцію. Поліцейські складають протокол про адміністративне порушення. Далі рішення прийматиме суд. Загалом, процедура аналогічна тій, коли притягують до відповідальності за дрібне хуліганство та за ухилення батьків від виконання своїх обов’язків.
Інформація про подання, розгляд і реагування на такі заяви має публікуватись на сайті закладу освіти. Чи ефективно реагують у освітньому закладі на заяви про булінг — перевірятиме освітній омбудсмен.
Як довести, що це булінг, а не сварка? Це складно?
Щоб винного притягнули до відповідальності, треба довести:
· що людину цькували психологічно, фізично, економічно чи в сексуальному плані;
· що це не поодинокий випадок, а відбувалось систематично;
· що жертва булінгу зазнала шкоди — психічної або фізичної, тобто відчувала страх, приниження, тривогу, була соціально ізольована.
Бувають і інші форми цькування, які важко довести. Наприклад, бойкот, косі погляди, розповсюдження пліток чи навіть цілеспрямоване затягування відповіді на питання. Щоб довести, що це був булінг, треба долучити свідків або надати фото- чи відеодокази.
Які штрафи заплатить агресор, якщо суд погодиться, що це булінг?
За цькування можуть стягнути від 850 до 1700 гривень (або засудити до громадських робіт від 20 до 40 годин).
А якщо кривдник продовжуватиме робити те саме?
Якщо протягом року після того, як людину оштрафували, вона знову буде цькувати свою жертву, кривднику доведеться заплатити вже від 1700 до 3400 гривень (або громадські роботи від 40 до 60 годин). Такий самий штраф загрожує людям, які займались груповим цькуванням.
А хто платитиме штраф за малолітніх?
За неповнолітніх будуть розраховуватись їхні батьки або опікуни.
А якщо булінгу сприяли педагоги?
Педагогів, керівника або засновника закладу освіти можуть покарати, якщо вони були свідками цькування, але нічого не робили, щоб йому запобігти. У цьому випадку передбачено штраф у розмірі від 850 до 1700 гривень або виправні роботи на термін до одного місяця з відрахуванням 20 відсотків від зарплати.
Давайте поговоримо про: "Як навчати сучасних дошкільнят?"
